— Інночко, — мовив я лагідно, — так це правда?

Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:

— Не пам'ятаю.

Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м'якої теплої долоні.

— Сонечку моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.

Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.

— А як правда, то що?

І тут я згадав! Згадав усе, що відбувалося минулого вечора. І вночі... То була справжня фантастика!

Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.

— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца...

— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.

— Але я зовсім не схожий на принца...

— Для мене ти принц. Щойно я побачила тебе, то відразу збагнула, що ми створені одне для одного... І тепер не важливо, яким я уявляла раніш мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти мій принц, і... Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.

І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був якийсь досвід у поцілунках, то в Інни його зовсім не було, та це не завадило нашим поцілункам бути палкими і жагучими.

Трохи згодом Інна спитала:

— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?

— Правда, — відповів я. — щира правда. Тебе це дивує?

— Ну... так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.

Я ствердно кивнув:

— Атож, закохувався. Та завжди закохувався в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.

— Чому?

— Не знаю. Може, комплекси.