Перші п'ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили поточним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.

Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі "статутного" виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред'явили посвідки. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими "шишками" — полковником та майором служби безпеки. Третій же був рядовим агентом, у руках він тримав відеокамеру; я негайно охрестив його оператором.

Полковник виказав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній, прямо спитав:

— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?

— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — І що з того?

— А при чому тут, власне, "буцімто"? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — "Буцімто", як мені відомо, означає: "здається, що так, а насправді ні". "Буцімто" мене ніскільки не стосується, бо я розмовляю насправді.