Полковник, майор та оператор на якусь мить сторопіли, проте ненадовго — очевидячки, вони були готові до такого штибу несподіванок.

— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.

— І бєзо всякого чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.

Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:

— Аніякісінького "чрєвовєщанія". Кіт просто розмовляє, і квит.

— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що "спокійно" він говорив сам собі. — Розберемося.

Я запропонував їм увійти до вітальні.

— Як я розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?

— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.

На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної і розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував ("во ізбєжаніє чрєвовєщаянія"), аби ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.

Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:

— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.

Дружина цілком поділяла мою думку.

Бесіда тривала понад півгодини — кіт, своїм звичaєм, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися тим, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; щонайбільше нас хвилювало те, якою мірою ця їхня зацікавленість порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадається зовсім з іншого боку...