Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. По тривалій паузі полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, "Щас будєт"), і знову запала тиша.

Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.

Леопольда ніде видно не було. Полковник і майор сиділи у м'яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були осклілі й спустошені, неначе їм вгатили по два "кубики" галоперидолу

— Де кіт? — спитала Інна.

— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав'язку.

"Як це схоже на Леопольдика!" — замилувано подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.

Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, замалим не впустивши відеокамеру.

Інна влаштувалася на стільці біля мого письмового стола з комп'ютером.

— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.

— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.

Полковник лише скрушно зітхнув.

— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?

— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.

— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго шукали нас?

Полковник стенув плечима:

— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса давав різний опис вашої зовнішності. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота ми мали в усіх деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку в його пошуках, але безрезультатно.

— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.

— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.

— Тоді як ви нас знайшли?

— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб'єкта з ще більш підозрілим котом, який, опріч усього іншого, розмовляв по-людському.