М а й о р (вражено): Товаріщ полковнік!..

К і т (категорично): Ні, не виникало.

П о л к о в н и к : Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.

(Коротка пауза.)

К і т : Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і...

П о л к о в н и к : І якими ж словами ти їх вилаяв?

К і т : "Хай їм чорт!"

О п е р а т о р (пошепки): Господи Ісусе!

П о л к о в н и к : Коли це сталося?

(Коротка пауза. Чується нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)

К і т (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.

П о л к о в н и к : Цебто на Московській площі? Біля Центрального автовокзалу?

К і т : Атож. Пам'ять у мене гарна.

М а й о р (пошепки): Сдурєть можно!

П о л к о в н и к : А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.

К і т : Думати тут нічого. Я лише одного хотів: щоб ми блаполучно дісталися додому і не потрапили в аварію...

— Досить, — сказав полковник.

Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.

— Невже ви думаєте, що кіт... — почав був я.

— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо перебив мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.

Певний час ми мовчали.

— А, може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.

— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.