— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.
— Га?! — вражено вигукнули ми.
— Отож-бо, — скрушно підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна звідки бере енергію. Його вже на гвинтики були розібрали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову ходить.
— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за іншою? — спитала Інна.
— Пробували. Міняли одну за іншою, аж поки не отримали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодного гвинтика, жодного дротика від старого.
— І що?
— Та нічого! Все одно він ходить. Сам по собі.
— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна було зібрати тролейбус...
— Ми так і вчинили. До самого останнього гвинтика це був той самий попередній тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Однак тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
Цей останній факт вразив мене найбільше. Виходило, що "божевілля" тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі...
— Здуріти можна, — повторив я слова майора.
— Можна, — кивнув полковник. — І дуріють. Троє наших експертів уже лікуються божевільні разом з водієм.
— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.
Відповідь була негайна й категорична:
— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез'ясовану.
Ефект від цієї заяви був для нас трохи несподіваний: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
— Це значить, — сам не вірячи своїм вухам перепитав я, — що ви дасте нам спокій?
— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить... Гм, принаймні, поки його не чіпати... — Нараз він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом, тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.