— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане... е-е... добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.

Полковник недбало відмахнувся:

— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників... та й мого власного. — (Його підлеглі енергійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще пів біди. А от кіт, що сам по собі розмовляє... — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ займеться Леопольдом, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневрологічному диспансері.

Слово честі: цей полковник мені сподобався!

Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно поглянув на мене і спитав:

— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?

— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без чудес життя було б нецікаве.

— Щиро вам заздрю, юначе, — признався полковник і вкотре вже скрушно зітхнув.

Розділ 5

Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас благополучно забули. Як з'ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофону до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд виявився найзвичайнісіньким і наймовчазнішим котом з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямили себе з радості, підписуючи той звіт.