Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами, що призвело до миттєвої й необоротної руйнації створеного нами затишного світу, в якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання...

Коли я провів непроханих гостей до ліфту і повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в нашій сальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Проте вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.

— Сонечку, — спитав я, — тебе щось непокоїть?

Інна мовчки кивнула.

— І що ж?

— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.

Я повернув до себе її лице й зазирнув їй у вічі.

— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?

— Це було написане на його обличчі. А в його погляді був страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, поряд із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими магічними здібностями.

— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць; Інна поклала голову мені на груди. — Кіт-чарівник? Цікаво!

— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.

Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я став пригадувати й осмислювати.

Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд аніскільки не постраждав...

Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я та людина, яка сприйме його здатність розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився...