Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око щодо того п'янички, пляшки сивухи та старенької бабусі. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими, чисто "людськими" подробицями, вона була й лишається звичайною кішкою...

Тролейбус, що поїхав без живлення — і який досі їздить без нього...

Сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної їзди...

Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п'яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися...

І телефон, що зненацька запрацював наступного після появи в мене Леопольда. "Укртелеком" може помилково відключити телефон, проте помилково підключити його — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил...

І останнє — надто вже легко ми позбулися "опіки" спецслужб. Щоправда, полковник пояснив нам, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи загалом були переконливі. Однак, дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт, прагнучи чимшвидше спекатися їх, підсвідомо нагнав на них такого жаху, що вони ладні були втікати від нього світ поза очі. Бідолашний оператор!..

— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?

— У тім-то й річ, любий, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.

— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць... Та хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?

Інна заперечно похитала головою: