— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями кота наділив його колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.

Я хмикнув:

— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і мабуть, не тільки тому, що завинив у смерті старого професора.

— Я більше ніж певна, що Метр був магом і навчив Леопольда певним чаклунським прийомам.

— Але навіщо?

— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з магом, і не виключено, що мимохіть навчився в нього чаклувати.

— Отже, він несвідомий чаклун?

— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо...

Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.

"А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами".

Чи вже стаємо ними...

Лишенько, які ж ми були сліпі! За п'ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас. Ідеться навіть не про якийсь прискіпливий аналіз, а щоб побачити те, що лежить на поверхні...

Ні, ми не просто подуріли від кохання.

Це якась мана!

Якісь чари...

Я ніби прозрів в одну мить!

— Голубонько, що в нас є пити?

— Кока-кола в холодильнику.

— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.

— Зараз, любий, — з готовністю відповіла Інна, зіскочила з ліжка, вступила ногами у капці й вийшла із спальні.

Тоді я пошепки, але з притиском додав:

— А цукерки ще є?

— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.

У мене важко закалатало серце.

— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.

— Гаразд.

Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з'їв обидві, нічого не лишивши дружині. І зовсім не тому, що я був такий жадібний; просто від певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.