— До речі, сонечку, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?

Інна здивовано підвела брови:

— Так ти ж сам попросив.

"Ти не могла мене чути," міцно стуливши губи, подумав я. "Бо я говорив пошепки."

На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.

— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!

(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє чудо!)

— Ти теж телепат, — запевнив я її. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй...

Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи виявилися вражаючими. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд "навчав" її цього мистецтва на два місяці довше.

Врешті-решт ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво тріпала моє волосся, а я млів від насолоди.

— Телепатія, це тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.

— Я завше мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.

— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.

— Але народжуються з поетичним хистом.

— Значить, ми народилися з чаклунським хистом.

Кілька хвилин ми мовчали.

— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.

Я підвівся й поглянув на неї:

— Ну й що з того?

— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.