— Навіщо?

— Розумієш... — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Магія — це мистецтво. І його вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота магічні здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно...

— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся з певністю, на всі сто, поручитися за нас.

— І вже тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, він здатний багато на що.

— Атож. Він може таке утнути...

Про вовка помовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкону донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він увесь сяяв з радості.

— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.

(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє "дівчаток" і один "хлопчик". Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)

Ми з Інною перезирнулися.

— І що ж він сказав?

— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.

"Ну, ось!" приречено констатував я і передав цю думку Інні.

"Що ж робити?" спитала вона.

"Негайно розшукати того учня."

— Чому ви мовчите? — підозріло спитався Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?

— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.

— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — У вас кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм...

— Ні-ні, — квапливо перебила його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.

— Про кого?

— Про учня твого колишнього господаря.

Леопольд зіщулився й жалісливо поглянув на нас:

— А може, не треба? Адже ти знаєш, Інно...