Не знаю, скільки часу я простояв би отак непорушно, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.

— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!

Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.

— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.

— Даруй, — розгублено промимрив я й потягнувся за тарілкою.

Та було вже пізно — кіт заходився їсти просто з підлоги.

А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:

— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?

Кіт на хвилю облишив вечерю.

— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся тебе переконувати. У тебе є своя голова на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки здається. — І він знову вчепився зубами в сосиску.

Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося в мене на очах. Усі мої розумування зводилися до чотирьох можливих варіантів:

1) гіпноз або черевомовлення;

2) галюцинації, спричинені валіумом;

3) мамо, я збожеволів!

4) кіт говорить насправді.

Перше припущення я відкинув одразу, оскільки крім мене єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А що він використовував для спілкування зі мною — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — було неістотно. Головне, що він розмовляв.

Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні галюцинації на кшталт мого кота. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це галюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.