Яскравий блакитний спалах освітив усе довкола, ніби вдарила блискавка, і тої ж миті над урвищем загуркотіло, зашипіло, затріщало вогненним тріском. Максим підхопився. По урвищу сипалася суха земля, щось із небезпечним вищанням пронеслося небом і впало посередині ріки, здійнявши фонтан бризок вперемішку з білою парою. Максим мерщій побіг угору по урвищу. Він уже знав, що скоїлося, тільки не розумів чому, і він не здивувався, коли уздрів на тому місці, де щойно стояв корабель, стовп розжареного диму, який велетенським штопором здіймався у мерехтливу небесну твердінь. Корабель розтрощився, бузковим світлом палахкотіла керамітова шкаралуща, весело горіла суха трава навколо, палали чагарі, і бралися димними вогниками корячкуваті дерева. Шалений жар бив по обличчю, і Максим затулився долонею і позадкував уздовж урвища — на крок, потім ще на крок, потім ще і ще... Він задкував, не відриваючи сльозавих очей від цього розкішної краси жаркого смолоскипа, що розсипав багряні та зелені іскри, від цього несподіваного вулкана, від безглуздого шаленства знавіснілої енергії.

«Ні, чому ж... — розгублено думав він. — Прийшла велика мавпа, бачить — мене немає, залізла всередину, підняла палубу — сам я не знаю, як це робиться, але вона зметикувала, кмітлива така була мавпа, шестипала, — підняла, отже, палубу... Що там у кораблях під палубою?.. Одно слово, знайшла вона акумулятори, узяла великий камінь — і торох!.. Дуже великий камінь, тонни три на вагу, — і з розмаху... Здоровезна така мавпа... Доконала вона усе-таки мій корабель своїми каменюками — двічі у стратосфері і ось тут... Дивовижна історія... Такого, здається, ще не бувало. Що ж мені, одначе, тепер робити? Почнуть шукати мене, ясна річ, скоро, але навіть коли почнуть шукати, то навряд чи подумають, що таке можливо: корабель загинув, а пілот вцілів... Що ж тепер буде? Мати... Батько... Вчитель...»