Він повернувся спиною до пожежі й пішов геть. Він швидко йшов уздовж ріки; усе довкола було осяяне червоним світлом; попереду кидалася, скорочуючись і видовжуючись, його тінь на траві. Праворуч почався ліс, рідкий, пропахлий пріллю, трава зробилася м’якою і вологою. Два великих нічних птаха з шумом вихопилися з-під ніг і низько над водою полетіли на той бік. Він мигцем подумав, що вогонь може наздогнати його і тоді доведеться втікати плавом і це буде неприємно; але червоне світло зненацька потьмяніло і згасло зовсім, і він збагнув, що протипожежні пристрої, на відміну од нього, розчовпали усе-таки, що й до чого, і виконали своє призначення з притаманною їм старанністю. Він яскраво уявив собі закопчені, оплавлені балони, що безглуздо стирчать посеред гарячих уламків, випускають важкі хмари пірофагу і страшенно собою задоволені...

«Спокій, — думав він. — Головне — не парити парка. Час є. Власне кажучи, у мене сила-силенна часу. Вони можуть розшукувати мене до скону: корабля немає і знайти мене неможливо. А поки вони не збагнуть, що сталося, поки не переконаються остаточно, поки не будуть цілком упевнені, матері вони нічого не повідомлять... А я вже тут що-небудь придумаю...»

Він проминув невеличку прохолодну драговину, продерся крізь кущі й опинився на дорозі, на старій, розтрісканій бетонованій дорозі, що зникала в лісі. Він підійшов до краю урвища, ступаючи по бетоновим плитам, і побачив іржаві, порослі повоєм ферми, залишки якоїсь чималенької решітчастої споруди, напівзанурені у воду, а на тому боці — продовження дороги, ледь помітне під світляним небом. Очевидно, тут колись був міст. І, очевидно, цей міст комусь заважав, і його скинули в ріку, від чого він не став ні зграбнішим, ні зручнішим. Максим сів на край урвища і спустив ноги. Він обстежив себе зсередини, переконався, що парка не парить, і заходився міркувати.