Тюменєв тяжко зітхнув.

— Пора!

Підвівся, зійшов з веранди і попрямував гірською лісовою стежкою, що зміїлася між товстими соснами, піднімаючись все вище, до лісистого хребта Кано, де стояли білі будівлі та башти обсерваторії. На західному схилі виднілась кругла башта С. П. Глазенапа — найдавніша абастуманська обсерваторія.

Коли Тюменєв підійшов до башти, вже зовсім смеркло.

Він піднявся на три східці й відчинив двері. Всередині башти було темно й прохолодно. У щілині, на фоні зоряного неба, темніла труба великого телескопа, спрямованого вгору, як ствол зенітної гармати.

Було тихо. Тільки звичне вухо вловлювало цокання годинникових механізмів та з суміжної з баштою лабораторії долинав спів племінника Тюменєва — Олександра Павловича Турцева, якого в сім'ї називали Архімедом за його надзвичайні математичні здібності.

Тюменєв навпомацки знайшов на стіні вимикач і повернув його. Спалахнула маленька лампочка під зеленим абажуром і освітила крісло, що стояло біля окуляра рефрактора. Іван Іванович підійшов до телескопа, потер руки, сів у крісло, готуючись до роботи. Телескоп уже кілька днів було спрямовано в одну точку неба — коло зорі Гамма Великої Ведмедиці.

— Архімед! — гукнув Тюменєв, і в куполі гучно віддалось луною: «…мед».

Спів у лабораторії стих, і почулося протяжне:

— Га-а?

— Знімок вийшов?

— Вийшов, — долинула відповідь.

— І?..

— Не знаходжу, — сказав племінник і знову замугикав пісню.

— Шукай гарненько! — гукнув Тюменєв, припавши оком до окуляра — і зразу ніби одірвався від Землі й перенісся за десятки трильйонів кілометрів у знайомий зоряний світ.

Раптом професорові здалося, що він бачить блискотливу порошинку-зірочку, не позначену на зоряній карті. Ні, це в очах двоїться.

— Здрастуйте, Іване Івановичу! — почув Тюменєв голос молодого астронома Аркусова. — Ну що, не знайшли?