Невідомо, що тепер лежало у футлярчику, що його король тримав на правій долоні: це могло бачити лише королівське подружжя. Проте було помітно, що придивляються вони дуже уважно.

Принц озирнувся до Хелен: дівчина аж пополотніла від переляку.

Треба було щось терміново робити… Діяти!..

Проте наступної ж миті король коротко кинув:

— Усі геть звідси!

Костандіс кинувся до нареченої, але був зупинений суворим батьківським окриком:

— Усі геть, окрім вас, голубків!..

За деякий час тронна зала спорожніла. Залишилися тільки четверо: пристаркувате королівське подружжя, принц і його наречена. Тоді король підвівся і звернувся до дружини:

— Дуже прошу Вашу Королівську Величність зайнятися цією юною особою.

— Із превеликим задоволенням, Ваша Королівська Величносте! — зберігаючи абсолютну серйозність на обличчі, мовила королева.

— Костандісе!..

У голосі дочки лісничого була повна безпорадність. Принц знов кинувся до нареченої, проте король мовив суворо:

— Ні, залиш її.

— Батьку!..

— Жінкам є про що поговорити без нас. Ми ж удвох підемо до королівської скарбниці.

Але, побачивши, що син усе ще вагається, додав:

— І негайно. Адже у нас буде своя розмова — королівська.

Принц не насмілився ослухатись…

* * *

У потаємній кімнаті все було, як і минулого разу.

Усе — за виключенням однієї дрібнички: портрет старої жінки на стіні… задоволено всміхався!!!

Проте пристаркуватий король чомусь залишався серйозним. Підійшовши до столика зі скринькою, він мовив до принца суворо:

— Де справжній камінь?

— Тобто?! — не на жарт перелякався Костандіс.