Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: "Не бiйтесь, — каже, — нiчого не бiйтесь!" Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

— Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!"

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

— Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

— Я.

— Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

— Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще — негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї — не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

V

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.