А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
— Та все менi, — каже, — давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє", та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобi, Насте? — питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
— Що тобi?
Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.