— Гут моєн, майн гер! [1]

— Доброго здоров'ячка вам! — відказую і починаю розмову трохи по-німецькому, трохи по-єврейському, а решту показую на мигах. Запитую його, звідки він їде, а він мене питає: чи не знаю я якоїсь пристойної квартири-штанціон для нього?

— Авжеж, — кажу. — Чому мені не знати? А сам собі думаю: "Овва! Шкода, що у мене нема заїзду. Якби у мене був заїзд, я б його повів до себе, він хороший німець, можна було б коло нього дещо заробити..." І одразу ж у мене промайнула нова думка: "Дурню, хіба ж у тебе на лобі написано, що ти не маєш заїзду? Уяви собі, що в тебе заїзд!"

І я озиваюсь до нього трохи по-єврейському, трохи по-німецькому, а решту докінчую на мигах: "Якщо ви хочете, майн гер, то накажіть найняти підводу, і я повезу вас до найкращого заїзду, штанціон, значить, перший сорт!" Почувши від мене такі слова, німець зрадів і звертається до мене, показуючи рукою на рота:

— Чи маєте ви що-небудь поїсти? Підживитись?

— Найкращі страви! — кажу я йому. — Ви, імірцашем [2], будете задоволені, пане німцю, бо моя жінка, майн фрау, значить, чудова балабуста [3]. Її печиво, її варево славиться, її рибу можна подати самому кенігу, королеві значить...

— Яволь! [4] — погоджується радісно німець, а очі в нього при цьому світяться, і обличчя його сяє, як сонце.

"Чудовий німець!" думаю я, не гаючись, замовляю фаетон і везу його прямо до себе.

Приїхавши додому, зразу розповів моїй дружині, що господь бог послав мені гостя, дуже приємного німця. Та хіба ж баба щось розуміє? Вона почала мене лаяти, бо, як на зло, я потрапив саме тоді, коли вона прибирала в хаті.