— Які там гості на мою голову?..

— От чудна жінка, — кажу я їй, — не говори нашою мовою, бо цей один розуміє по-німецькому!

Та хіба ж вона мене послухає, коли заходилась прибирати? Вона мете сміття нам просто в обличчя і бурчить. Вона бурчить, а ми з німцем стоїмо на порозі — ні в сих ні в тих. Насилу я умовив її, щоб впустила, переконав, що це не дармовий гість, а за гроші, і можна буде коло нього добре заробити... Думаєте, що це вже все? Коли я нарешті переконав її, вона мені каже:

— Де ж ми його покладемо спати — на долівку?

— Тихше, — кажу їй, — дурна бабо. Тобі ж кажуть, щоб не базікала, бо цей пан усе чисто розуміє!

Лише тоді вона второпала, на що я натякаю, за одну мить роздмухала самовар, почала готувати вечерю.

Спочатку, коли мій німець побачив кімнатку, він навіть почав крутити носом: "Могло б бути краще!" Але хіба пришелепуватий німець щось розуміє? Як тільки внесли самовар, заварили чай і до того ж іще він витяг пляшку з добрим ромом та взяв чарчину (і мені дав чарочку), — все пішло гаразд. Він розташувався із своїми чемоданами, як у бога за пазухою, і ми заприятелювали.

Після чаю я з ним починаю розмову, туди-сюди, що він тут робитиме? Чим торгує? Може, йому треба щось купити, продати? Виявляється, що йому нічого не треба. Якісь машини, каже, мають тут пройти залізницею — дурниці, а тимчасом він щохвилини зиркає на піч і раз у раз допитується, чи вже готова вечеря.

— Видно, — кажу я йому, — гер німцю, ви дуже прихильні до їжі?

На це він мені відповідає щось невиразне, бо хіба німець розуміє, що йому кажуть? Нарешті, накрили на стіл і подали вечерю — свіжий суп із смачною локшиною, цілу курку з манною крупою, з морквою, з петрушкою. (Моя, коли схоче, то вміє!)

— Хліб та сіль, — кажу я йому, а він мені не відповідає і слова, накинувся на їжу, неначе після довгого посту.

— Хліб та сіль, просимо до столу, їжте на здоров'я! — звертаюся до нього, а він хоч би відповів два слова, хоч би подякував, — де там! Мовчить і смачно сьорбає суп. "Дикун, — думаю собі, — та ще й великий ненажера!"