Фрося з жахом згадувала ту темну, морозну, вітряну ніч, коли батько гнав коней, обминаючи села — всюди ввижалися чекістські засідки, — й трохи заспокоїлися лише вранці під Фастовом: там переднювали в знайомого селянина; добре, коли скрізь є знайомі, до того ж село віддалене, лісове, міліція до нього рідко коли потикається…

Далі до Бердичева їхали вже спокійно, та все ж перша жахлива ніч, мабуть, далася взнаки: невдовзі у Фросі почалися перейми й народилася мертва дівчинка. Фрося поплакала трохи, проте швидко заспокоїлася, либонь, не тому, що кохання давно перегоріло й лише інколи згадувала Миколу Якубовича, вона й не побачила тої істоти, не відчула доччиного тепла, тітка Горпина поховала немовля біля церкви, і Фрося іноді з гіркотою думала, що її навіть не тягне на доччину могилку. Все, пов’язане з Якубовичем: і перше освідчення під грушею, і вінчання в насташківській церкві, і образа та гнів, коли писала на нього листа, виказуючи сільрадівцям, — усе видавалося давнім і не вартим уваги. Перегоріло, минулося і забулося — відкраяний шмат…

Фрося мимоволі зиркнула на сусіднє подвір’я й зашарілася. Скоса глянула на батька, чи не помітив її збентеження, та Іван Іванович, узувшись, зосереджено солив великий кусень чорного хліба — завжди починав сніданок саме з цього, вважаючи, що саме чорний хліб та сіль додають чоловікові сили й снаги: недарма ж у людей звичай — зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю. Пращури були не дурніші за нинішнє покоління й знали, що роблять.

Батько вже доїв яєчню і випив молоко, а за порічковими кущами ніхто не з’являвся, і Фрося затривожилася: невже прогавила?

Від воріт почулося форкання коней, батько, прихопивши брезентовика, хоч небо й не віщувало негоди, подався до хвіртки, й Фрося пішла проводжати його.