Приїхав сам Гольдройз, сидів у ресорній прольотці, відкинувшись на спинку й спираючись на затиснутий поміж лакованих чобіт ціпок із срібною головкою, зовсім як старорежимний пан чи багатий купець, але ж він як був купцем, так купцем і лишився, змінилася тільки назва — непман, а втім, яке це має значення, тож Іван Іванович ще біля хвіртки шанобливо скинув кашкета, хоч у душі й зневажав Гольдройза, вважаючи паршивим євреєм.

Гольдройз поворушився у прольотці, й ресори під його вагою одразу заграли й зарипіли. Не повертаючи голови, ледь кивнув на вільне місце поруч себе й запросив:

— Сідай швидше, Ванько Ванькович, бо поспішаю.

Тимченко посміхнувся догідливо, хоч Гольдройзова зверхність і огидна звичка називати його Ваньком Ваньковичем дратували до краю. Нічого, подумав, здається, ще не все втрачено, люди подейкують, неп розхитає совдепи, прийде якась нова влада, а від демократії до вільної України — один крок, і настане черга Гольдройзові посміхатися йому, Тимченкові. Отоді й пригадає Ванька Ваньковича цьому пихатому жидові.

Іван Іванович протиснувся у прольотку боком, намагаючись не зачепити Гольдройза — усьому свій час, і лише терплячий досягає жаданого.

Коні одразу пішли риссю, Фрося подивилася вслід батькові, постояла трохи біля хвіртки, та згадала про сусідську садибу, поправила квітчасту кофтину на грудях і подалася на город. Мала полоти моркву попід сараєм, та зупинилася біля самої межі й почала обкопувати порічки, хоча землю біля них уже було розпушено. Працювала, а куточками очей стежила за ганком. Нарешті побачила його, серце тенькнуло, проте Фрося нічим не виказала хвилювання, навіть нахилилася до куща, удаючи, що нікого не помітила. А він затримався на високому ганку роззираючись, мабуть, побачив квітчасту Фросину кофтину серед порічкових кущів, бо збіг, голосно гупаючи чоботами, по дерев’яних сходах і зупинився за кілька кроків від неї. Лише тоді Фрося розігнулася, примружилася проти сонця і усміхнулася, буцім тільки-но угледівши його.