А він стояв зовсім близько, також усміхнений, ставний, високочолий і русявий, у гімнастерці з нашитими на грудях синіми “разговорами”, як повідомила сусідка, командир кавалерійського полку, тобто полковник по-старому.

Але хіба такі молоді можуть бути полковниками?

Фрося, звичайно, не повірила сусідці — тітка Мар’яна, хоч і проноза, хоч, здається, ніщо не вбережеться від її злостивих очей, певно, не розуміється на військових званнях та чинах, але хіба так то вже важливо, командир полку чи роти, головне — вродливий, привітний і очі світяться, либонь, так само світилися очі в Якубовича, коли освідчувався їй під грушею в Почуйках. Та, може, того поручика й не було в її житті, а цей стоїть за порічками й дивиться світло та лагідно.

Фрося мимоволі знов усміхнулася і побачила, як заіскрилися в нього очі.

— Оце вже вкотре бачу вас, а не знаю навіть, як звуть, — сказав, і ці слова прозвучали, мов музика.

— Фросею.

— А мене Сергієм.

Він ступив уперед і, мабуть, хотів подати руку, та збагнув, що не дотягнеться через кущі, і зупинився на півдорозі. Тоді Фрося рішуче розсунула порічки й вийшла до нього, стала за крок, та побоялася зустрітися з ним очима, дивилася лише на сині “разговори”, нашиті на гімнастерці, й не бачила нічого, крім них. Раптом подумала: саме ці “разговори” і мають роз’єднувати їх, адже він червоний командир, а вона ж наче проти всіх червоних, її батько весь час боровся з ними. Проте чомусь не відчуває ворожості до цього молодика, навпаки, він подобається їй, очікувала ж на нього з самісінького ранку, й зараз серце б’ється присилено.

Фрося нарешті підвела очі й подала руку.

— Сергій? — запитала. — А по батькові?

— Просто Сергій.

— Як можна?..

Він усміхнувся, здається, поблажливо, а може, це тільки видалося їй, бо потиснув Фросину руку міцно й затримав у своїй великій долоні, але Фрося не віднімала — застигла, вглядаючись в Сергієве обличчя, раптом відчула, як кров шугонула їй до щік, забрала руку, навіть заховала її за спину.