— А ви весь час на городі, — мовив Сергій, і Фрося знітилася, немовби її спіймали на чомусь негарному. Відступила й запитала виклично:

— Хіба погано?

Сергій відчув її внутрішній раптовий спротив і поспішив застерегтися:

— Чому ж погано? Всяка робота корисна, чи не так?

— Мені подобається працювати на землі. Бачиш, як прокльовується рослина, витягується… А потім зацвітає.

— Нема нічого кращого за квіти. — Сергій трохи повагався і додав зніяковіло: — І ви, Фросю, як квітка.

Замовк, немов осікся, мабуть, гадав, що Фрося заперечуватиме це його категоричне твердження, але вона глянула на нього сяючими очима, наче вимагала провадити далі, й Сергій раптом засоромився і перевів розмову на інше.

— А що ви робите ввечері? — запитав.

Фрося перекинула на груди косу й, знітившись, почала перебирати її. Збагнула: це запитання поставлене недаремно, воно одночасно мало відтінок запрошення, отож знизала невизначено плечима й пояснила:

— А нічого.

— У нас у клубі сьогодні концерт. Підете зі мною?

Фросі хотілося одказати, що з ним пішла б світ за очі, але ж одразу не могла так відповісти. Запитала:

— Це клуб за базаром?

— Так.

— Але ж червоноармійський, хіба мене пустять?.

— Звичайно,

— То хочете, щоб я пішла з вами?

— Запрошую.

— Ну, що ж…

Сергій усміхнувся радісно.

— Я зайду за вами о сьомій.

— Добре.

Фрося відступила зі стежки, даючи дорогу, він проминув її, обдарувавши ще раз усмішкою, й зник, а вона все ще стояла, термосячи косу, й дивилася на хвіртку, сподіваючись, може, забув щось чи просто повернеться, аби зайвий раз глянути на неї.

Але не повернувся.