Фрося сердито розсунула кущі, сапати розхотілося, пішла до своєї кімнати й сіла перед дзеркалом. Дивилася на себе й думала, що, певно, останнім часом погіршала й не достойна такого ставного й вродливого. Потім розплела косу, волосся розсипалося по плечах, вона сумно посміхнулася сама собі й раптом усвідомила, що не така вона вже й погана — сам зупинився і дивився приязно, їй навіть здалося, закохано. Так, вона ще нівроку, й пусте, що була заміжня, хто знає про це, крім тітки Горпини, але ж тітку можна попередити й вона не скаже нікому.

На мить Фрося подумала: либонь, не дуже гарно таїтися від такого відкритого і, мабуть, порядного чоловіка, не личить обманювати його, але цей докір сумління як з’явився, так і зник одразу: ніякий це не обман, просто в неї буде своя маленька таємниця від Сергія, а в кого з жінок їх нема?

Та й чоловіки не святі. Цей Сергій, певно, вже бавився не з одною дівчиною — цілував і милувався. Лише від думки про це Фросі зробилося моторошно, вона уявила, як обіймає Сергій дівчину, чомусь схожу на насташківську Зіну, і гнів заполонив її. Подумала: виходить, ти, Фросю, справді закохалася — з першого погляду й відчайдушно, до того ж у червоного командира, більшовика…

І знов відчула: думка про це не засмутила її — нехай буде червоний, нехай хоч сам чорт, тільки б схожий на Сергія. Таж, поспішила запевнити себе, хіба може диявол так щиро усміхатися й випромінювати таке світло з очей?

Хоча насташківський отець Амбросій твердив, що диявол тому і називається дияволом, що може прибирати будь-яку подобу, влізти в душу людини, наслати на неї лихо, затьмарити розум. І ще отець Амбросій натякав, що все червоне, збільшовизоване — від диявола.

Невже й Сергій?..

Але такі припущення чомусь не лягали тягарем на серце — адже такому дияволу можна віддати всю себе, чого ж лякатись, коли самий його погляд зігріває і сповнює душу радістю та щастям.

А хіба радість і щастя можуть бути від диявола?