— То й робіть свої справи, — відчайдушно кинула Фрося, — а я піду до Сергія.

— Не бути цьому! — гнівно зблиснув очима Іван Іванович.

— Хіба не знаєте мене, тату? — Фросі нараз зробилося легко, наче скинула з плечей важкий тягар, що гнітив її. — Мені ж нічого не треба — ні грошей, ні вашого золота.

Іван Іванович згадав, як легко віддала Фрося золоту згарду слідчому таращанської міліції Форняку лише за обіцянку випустити на волю поручика Якубовича, й зітхнув скрушно.

— Ще не відчула, що таке гроші, — сказав упевнено. — В них влада, а влада — найголовніше.

— Помиляєтеся, тату. — Раптом Фрося наче вся засвітилася зсередини, жилка на шиї в неї запульсувала й вилиці загострилися. Іван Іванович помітив це й відчув, що дочка вперше в житті відштовхнула його, зробилася наче чужа. — Не влада найголовніше, а любов. Як жити без кохання?

— А ненависть? — Зненацька розлютився Тимченко. — Червоні, більшовики, голота, незаможники — всі вони стали нам напереп’ят, мені й тобі, дочко, забула, як ми тікали з Почуйок?

Фрося лише похитала головою: ні, вона не забула. Тоді, в ту страшну ніч, їй здавалося: не забуде ніколи, вік пам’ятатиме й люто ненавидітиме всіх, хто завдав їй болю і страждання. Та, виявляється, все минулося, й досить було приязної Сергієвої усмішки, щоб образа і ненависть полишили її.

— Ну й що? — сказала безжурно. — Життя, тату, бачите, яке світле, — обвела навколо себе руками, немов справді щойно усвідомила це: і терпкий запах горіхового листя, і червоні вогники тюльпанів попід хатою, і біло-рожевий цвіт якихось квіток, — і воно все ще попереду, чого ж його ненавидіти?

Іван Іванович відчув у грудях порожнечу. И не лише в грудях — та порожнеча утворилася ніби й довкола, мов насунули на нього прозорий ковпак, відгородили незримо від усього світу. Опустив руки, раптом знесилившись, проте одразу отямився, подумавши: дочка сприйме його слабкість за поразку, а мав боротися — за себе й за неї одночасно. Зітхнув і сказав розсудливо: