Вовк підвів очі на Колесникова.
— Овва! — вигукнув. — Можливо, ціле шпигунське кубло. Та ще й у військовому окрузі!
— Точно, кубло! — ствердив Колесников. — З відпрацьованою лінією зв’язку, бо інформація до “двуйки” надходить більш-менш регулярно. До того ж інформація суворо секретна, яка дуже цікавить польський генштаб. І ознайомив я тебе, Петре, з цією справою не випадково. Є вказівка залучити до операції тебе.
— Ну що ж, — сказав Вовк розважливо. — Але скажи мені, товаришу Колесников, чому саме мені випала ця честь? Ти ж знаєш, останнім часом я хворів і ще не зовсім у формі.
Колесников примружився, погладив долонею теку з паперами, наче звідти діставав аргументи, і відповів:
— Як хочеш розумій мої слова, а твоя хвороба, Петре, відіграла тут позитивну роль. З березня тебе не було в Києві. Так?
— Ну, так. Після того, як взяли Козачу раду, ганявся за бандою Трейка, дуже застудився, з запаленням легенів лежав в уманській лікарні.
— Ото й добре, — пожвавішав Колесников. — Ніхто тебе на Єлизаветинській не бачив і цілком ймовірно, що твої, так би мовити, давні спільники гадають, що прапорщика Петра Вовка заарештовано разом з іншими контриками. І ми цю версію не спростовуватимемо. Тебе могли справді заарештувати, але відбувся умовним покаранням чи втік. Або переховувався десь на хуторах чи на конспіративній квартирі в Києві, на яку чекісти так і не натрапили. А тепер намацуєш старі зв’язки, прагнеш зв’язати розірваний мотузок міцним вузлом.
— Хочете, щоб я знову став прапорщиком?
— Таке завдання, Петре.
— Однак у Києві я не знаю нікого з петлюрівців. Усіх, з ким зазнайомився, заарештовано в березні. А телеграма свідчить: шпигунське кубло саме в Києві, у військовому окрузі.
— Тут, — зітхнув Колесников. — Проте виходити на них треба кружним шляхом, здалеку, сам розумієш, вони по лезу ходять і знають, що чекає на них в разі провалу. Перш ніж допустити в своє коло, обмацають, обнюхають, навіть попробують на смак… Слід зробити так, щоб не ти на них, а вони на тебе вийшли, тобто нитку слід прясти акуратно і в той же час не зволікаючи — не можемо допустити, щоб наші військові таємниці й надалі ставали відомі ворогам.