— Не можемо, просто не маємо права на таке, — кивнув Вовк. — Однак нема певності, що вдасться зачепитися. Та й з чого починати?

— Поїдеш до Насташки, — запропонував Колесников, — там у тебе міцне підгрунтя. Звідти виходили на Якубовича і Восьмий повстанський район петлюрівців, там тебе знають і мусять довіряти. Я так гадаю: будь-яка київська контрреволюційна організація чи осередок мають шукати підтримки на селі. Без куркулів усі їхні програми й плани мертві. Не можу стверджувати, що саме в Таращі чи в Насташці є люди, котрі підтримують зв’язок з Києвом, може, зачепишся лише за якусь одну ланку ланцюга — й то успіх. А вже від цієї ланки, певно, вдасться дотягнутися до іншої…

— Ми тут плануємо, а насправді… Після розгрому Цупкому та Козачої ради куркульня сидить тихо. Та й мало не всі банди зліквідовані. Мабуть, згаю я тільки даремно час у Таращі й Насташці, а самі кажете — військові таємниці за кордон ідуть…

Колесников поблажливо посміхнувся.

— Гадаєш, тебе одного у цю справу запустили?

— Наївно було б думати так…

— Отож. Шукаємо підходи до шпигунів з різних боків, але тобі всього того знати не треба.

— Коли виїжджати? — запитав Вовк.

— Завтра. Зараз я надішлю сюди Сизова, відпрацюєте твою легенду. Як уникнув арешту, де переховувався, одне слово — щоб не викликати жодного сумніву. А ти тут розкошуй, — кивнув на диван, застелений грубою солдатською ковдрою. — Заздрю, і я б не відмовився поспати хвилин триста.

Петро справді простягнувся на дивані, сподіваючись скористатися з доброї поради, та сон не йшов. Згадував, як переслідували Трейка, — той крутився мов вуж, по хуторах, весь час вислизаючи з їхніх рук без бою. Нарешті вдалося оточити банду в хуторі над Роською, але бандити вчинили відчайдушний опір: притиснули їхній ескадрон до землі, відстрілюючись з двох кулеметів, і Трейкові з десятком бандитів пощастило прорвати оточення. У цьому бою Петро дістав кулю в стегно — ледь зачепила, фактично подряпина, але, лежачи на холодній землі, застудився і захворів.