Повторювати Андрієві не було потреби. Хлопець кинувся назад.

Лейтенант лежав, незручно підібгавши під себе руки.

— Володимире Гавриловичу!.. — нахилився над Бутурлаком Андрій. — Ви чуєте мене?

Лейтенант розплющив очі.

— Як з бандерівцями? — запитав.

— А постріляли!..

— Наші?

— Вербицького поранено.

— Де він?

— З Ротачем.

— Куди поранений?

— У плече.

Бутурлак підвівся, подивився на луг.

— А ті двоє? — запитав. — Позаду йшли двоє, один з них, мабуть, Коршун… Певно, ще не встиг далеко втекти… — Він схопив кулемет, шкутильгаючи, побіг до рівчака.

Андрій кинувся за ним.

— Андрійку! — почув з подвір'я.

Озирнувся — Віра… Вже розвиднілося, й одразу впізнав дівчину.

— Ти чого? — зупинився на мить, вражений.

— Куди ти?

— Коршун там… І Грицько з ним.

— Чекай, я з тобою.

Андрій побачив, як повз нього прослизнув Пилип. Біг, пояснюючи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом.

Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.

«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.

Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знову впав. Андрій підбіг до нього.

— Тебе поранили?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

— Ні, але ж і ступити не можу.

— Підвернув… Це нічого…