— Як нічого? А Коршун?

— Вважаєш, то Коршун?

— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг, побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

— Гриць? — Андрій відірвався від Пилипа, завважив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною збуджене дихання. Озирнувся й побачив Віру.

— Я ж казав тобі… — Постерігши, як зиркнула гнівно, осікся.

— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.

— А як же я?.. — почав, однак простягнув зброю. — На, бери…

— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

— Куди? — кинувся за нею Андрій, та дівчина бігла, й коси били по спині.

У лісі застрочив кулемет.

Через кілька секунд коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна й переслідує його.

«Але ж, — подумав, — Коршун, напевно, тікатиме до боліт. Можливо, він разом з Грицем. Казали, що бандити відсиджуються там, десь на острівці. Отже, Коршун суне навпростець, за ним — Бутурлак, а ліс тут густий і заболочений… Швидко не побіжиш…»

— Віро! — гукнув. — Постривай!

Навіть не озирнулася.

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

— Стривай, ми побіжимо туди, — потягнув за руку. — Там стежка й ліс не такий густий.

— Але ж Коршун побіг просто…

— Ми перетнемо йому дорогу.

— Ти впевнений?

Андрій не відповів: югнув поміж кущів на стежку, що в'юнилася узліссям. Біг, час від часу озираючись, і бачив збуджене, загострене Вірине обличчя. Точніше, не бачив, у лісі було ще темно, просто пам'ятав, якими великими й гнівними бувають її очі.

Стежка вивела їх до молодого сосняка. Вони обігнули його, піднялись на горбок, за яким починався листяний ліс, — тут росли берези, вільхи, осики, дуби, — все перемішалося, утворивши непролазні хащі. Дерева й кущі приступили впритул до стежки, і віти боляче шмагали їхні обличчя.