Андрій ледь притишив біг, вирішивши, що такий темп не під силу дівчині, та Віра одразу почала наступати йому на п'яти.

— Втомився? — запитала, і Андрій одразу наддав бігу, рівно дихаючи, і, здавалося, може бігти так скільки завгодно.

Лише один раз вони почули далекі постріли, Андрій зупинився, прислухався, та стрілянина стихла. Подумав: а якщо Бутурлак наздогнав Коршуна і всі їхні зусилля даремні?

Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Рвонув уперед так, що Віра відстала. Проте не поскаржилася, наздогнала, важко дихаючи. Та Андрій не пожалів її і не притишив бігу.

Потім вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшаником, поки нарешті не дісталися старого дубового гаю.

Андрій зупинився.

— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — Станеш за цим деревом. А я там… — Перебіг метрів за п'ятдесят.

Він прилип, як і дівчина, до шерехатого стовбура дуба. Краєм ока помітив Віру: стоїть, тримаючи напоготові карабін, — невже це її він бачив у золотому віночку?

Андрій не встиг пригадати, якою була тоді дівчина, бо почув хрустіння вітролому: людина йшла, не обираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій зробив знак Вірі затаїтися, а сам, зігнувшись, перебіг трохи лівіше, куди мусив вийти чоловік.

Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, — червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли наблизився, Андрій дав чергу над його головою.

— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав ще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину. Нарешті впізнав і посміхнувся.

— Ти, Андрію? — Нахилився, щоб підняти «шмайсер».

— Не рухатись! — наказав Андрій, та Коршун не послухався.