— Розповідай, — урвала мовчанку Віра. — Як усе було…

Андрій зиркнув на неї зверху вниз. Нічого не хотілося казати, бо всі його клопоти, які ще тиждень тому видавалися найважливішими й найнеобхіднішими, тепер відсунулися в далеку минувшину, постали дрібними й не вартими уваги. І все ж треба було відповісти. Він махнув рукою й мовив недбало:

— Якось минулося… Більш-менш нормально… — Але одразу подумав, що мусить сказати Вірі всю правду, бо зневажатиме себе, і додав, дивлячись їй просто у вічі: — Чесно кажучи, ледь пройшов. На математиці мало не зрізався: Спершу здалося, що все, кінець, та потім трохи подумав і розв'язав задачку…

І Пилип вступив. До лісотехнічного.

— Ви обидва такі розумники, — сказала Віра, зітхнувши, але Андрій заперечив:

— Ти найрозумніша і… — Зніяковів, та все ж докінчив — І найвродливіша!

— Овва! — засміялася безжурно, та видно було, що їй приємні Андрієві слова. — Ти побачиш наших акторок — ото красуні!

Андрій ввічливо промовчав, певний, що вони не зрівняються з нею, і перевів розмову на інше:

— А ти українською тепер файно… Зовсім як тутешня!

Віра одразу споважніла.

— Рік у вашій школі й два роки тут… Та все ж, коли брали мене до студії, попередили, що мушу працювати. Я й сама знаю, що мушу.

— Ніяк не можу повірити, що ти артистка.

— Яка ж я артистка — в масовці бігаю. Сьогодні побачиш у третій дії. Ми там танцюємо.

Андрій глянув на Віру з повагою: чи ба, Віра виходить на сцену в костюмі і в гримі, скоро вона стане знаменитою й, може, не схоче дивитися на звичайного студента-політехніка. Таких у місті — хоч греблю гати. Скільки тисяч, казали, лише в їхньому інституті…

— Тобі Петро Андрійович вітання переказував, — мовив, бо це нагадувало про острожанські часи, коли ніщо не роз'єднувало їх.