Андрій в Пилипом постояли трохи біля пам'ятника Міцкевичу, милуючись гармонійністю і витонченістю його ліній, — романтичний пам'ятник романтичному поетові, перетнули вулицю й попрямували широкою алеєю, що вела до оперного театру.

— Ну а далі що? — нагадав про перервану розмову Пилип.

— Чую, секретар партбюро називає моє прізвище. Думаю — чому? А він: пропоную обрати комсоргом Шамрая, Сиджу й не знаю, що робити. Віриш не віриш, а розгубився. А він каже: підведись, Андрію, щоб усі комсомольці побачили тебе. Підводжусь, а в самого коліна тремтять. Стою й мовчу. Мені б відмовитись — чому раптом я? — а мовчу, наче погоджуюсь. Усі руки піднесли, тоді буцім пробудився, кажу, не чекав цього і не знаю, чи впораюся. А секретар: допоможемо… Ось так і обрали…

— Чому б і ні… — розсудливо мовив Пилип. — Чого не обрати? У школі комсоргом був, бойовою медаллю нагороджений.

— То в школі, а тут, знаєш, скільки комсомольців! Мало не кожен.

— Призвичаїшся.

— Але ж страшно. Всі на тебе дивляться, а прийде сесія» спробуй чогось не здати.

— Ти з усім впораєшся, — впевнено відповів Пилип, — я тебе знаю, все вивчиш, навіть те, чого не треба.

— Точно, мені хочеться вчитися, — нараз признався Андрій. — Дехто в хлопців на лекціях не дуже-то й слухає, а мені все цікаво. Все нове, не так, як у школі, — і, знаєш, аж дивно стає, наче мозок у тебе більшає і сам робишся розумнішим.

— Так, — погодився Пилип, та не зовсім упевнено. — А мені математика важко дається.

— Приходь у неділю до мене. Поки що програми в нас однакові, разом посидимо.

— Прийду… — зрадів Пилип. Раптом він зупинився, схопив Андрія за руку. — Бачиш? Невже Гриць?

Вони якраз перейшли трамвайну колію, яка вибігала з вузької вулиці й перетинала алею. Гуркочучи на рейках, підійшов старий трамвай, і люди, що юрмилися на зупинці, посунули до нього. До зупинки, приспішивши крок, підходив високий хлопець у блакитній сорочці із закоченими вище ліктів рукавами. На нього й вказував Андрієві Пилип.