— У мене в самого давно руки сверблять! — зловтішно посміхнувся Гриць. — Нехай пан функціонер не турбуються, цьому Висловському вже не ходити по землі.

У парку буйно цвіли жоржини. Стефанові Федоровичу завжди ставало трохи сумно, коли дивився на ці розкішні квіти. Вони були ознакою осені й віщували завмирання природи, а він полюбляв літо з його барвами. Взимку часто простуджувався й кашляв, сестра Зеня примушувала його надягати товсті ручного плетива светри, а йому подобалися вільного крою піджаки і яскраві краватки.

Сьогодні Висловський прокинувся пізно, коли сонце вже піднялося над деревами. Неділя, тож можна дозволити таку розкіш. Визирнув у вікно — стояв і милувався ще зовсім зеленими деревами, де вмостилася зграя галасливого птаства.

Рипнули двері, і до кімнати зазирнула Зеня.

— Зачини за мною, Стефане, — попросила. — Бо я поспішаю на базар.

Висловський знизав плечима: отак завжди, Зеня страшенно боїться злодіїв, на дверях у них два найкращих англійських замки, та Зеня наказала прилаштувати ще сталевого ланцюжка і, перш ніж впустити відвідувача, уважно оглядала його й навіть розпитувала — хто й для чого.

— Я зачиню, йди, — пообіцяв Стефан Федорович. Але Зеня все ще стовбичила в дверях, і Висловський здався. Щось буркочучи собі під ніс, почимчикував за сестрою до передпокою, клацнув обома замками й накинув ланцюжок — зрештою, яке йому діло до Зениних забаганок?

Висловський подивився у вікно. Побачив, як сестра перетнула вулицю й стала на автобусній зупинці.

Автобуси ходили нечасто, бувало, коли не викликав службової машини, він чекав хвилин по двадцять, але Зені завжди чомусь фортунило — і зараз автобус підкотив, наче на замовлення.

Сестра, розштовхуючи пасажирів, одна з перших опинилася в автобусі.