Стефан Федорович спустився на перший поверх і сів за стіл. Сам був невисокого зросту, а полюбляв усе велике, масштабне, тому й стіл займав мало не чверть кабінету, коричневий, гарно полірований, із справжнього горіха.

Заглибився в роботу, писав і писав, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Стефан Федорович невдоволено відірвався від столу — і кого це біс приніс?

Дзвоник Пролунав ще раз, вимогливий і різкий. Висловський зітхнув і пішов відчиняти двері.

… Гриць Жмудь облюбував собі зручну позицію в парку навпроти директорового будинку: лавка під густими ясминовими кущами, тебе не видно, а ти бачиш усе, і, в разі потреби, продершись поміж ясминових заростей, можна непомітно вибратися на сусідню алею.

Особняк Висловського невеличкий, проте двоповерховий. По дві кімнати на поверсі, визначив Гриць. На першому ще кухня і комора.

Будиночок від вулиці відділяв низенький паркан, який можна було навіть перестрибнути. Від незамкнутої хвіртки до ґанку вела бетонована доріжка. Навколо котеджу крислаті яблуні.

Гриць бачив Висловського на балконі. Помітив, як вийшла його сестра з кошиком у руці, як проштовхалася в автобус. Сидів і ні про що не думав — просто підставив обличчя теплим ранішнім сонячним променям, і йому було спокійно й затишно.

Автобус рушив, і Гриць зиркнув на годинника. Тепер слід почекати чверть години, принаймні хвилин десять, щоб директорова сестра випадково не повернулася.

Почав автоматично рахувати секунди. Серце калатало приспішено. Гриць відчув, як запашіли щоки. Він приклав до них холодні долоні й трохи остудив. Потім намацав пістолет у внутрішній кишені й рушив до директорового будинку.

Біля ґанку зупинився на мить, не те що злякався, просто роззирнувся увсібіч, хоч ноги чомусь обважніли. Ще секунда — і повернув би назад під рятівну прохолоду ясминових кущів, та опанував себе й ступив на ґанок. Рішуче натиснув на кнопку дзвінка.