— Чудовий він чоловік! — Віра притиснулася до Андрія, даючи дорогу чоловікові й жінці під одною парасолькою. Вони пройшли, проте дівчина не відсторонилася. — А ми були на гастролях. У Тернополі та Чернівцях, такі гарні міста. І завжди — аншлаги!

Андрій не знав, що таке аншлаги, він тільки здогадувався: то щось дуже важливе й для театру, і для самої Віри, та посоромився розпитувати й поважно кивнув схвалюючи.

Нараз Віра зиркнула на нього скоса й запитала чи то докірливо, чи то спантеличено:

— Але ж ти хотів бути льотчиком?

Андрій почервонів. Він не зважувався признатися, що не міг бути далеко від Віри. Відповів розсудливо:

— Петро Андрійович сказав, що зараз треба багато вчитися. В наші часи справжній льотчик мусить бути інженером. Реактивні літаки почали робити, а на них неуком не полетиш!

— Не полетиш, — згодилася Віра. Їй взагалі хотілося в усьому згоджуватися з Андрієм. Вона уявила його в формі студента-політехніка: звісно, темно-синій мундир з погончиками пасуватиме Андрієві, й дівчата зі студії помруть від заздрощів.

— Де житимеш? — запитала трохи перегодом.

— Ми зараз із Пилипом у моєї тітки. Але обіцяють незабаром дати гуртожиток.

— І я в гуртожитку. Так гарно, по двоє в кімнаті. Тут недалеко, у самому центрі.

— А ми на Пекарській, біля Личаківки.

— Тобі Львів подобається?

Андрій кивнув, однак не зовсім упевнено.

Місто справляло на нього подвійне враження. Вузькі вулиці центру й кам'яні велетні, що притулилися обабіч них один до одного, іноді пригнічували його, сповнювали серце тривогою. Він відчував їхню сувору похмурість і пиху з того, що простояли віки й стоятимуть вічність.

У такі хвилини розчулено згадував їхнє прозоре лісове озеро й безкраїй ліс навколо. Там усе дихало й жило, милувалося життям і вмирало, відчувши смак життя. В лісі він міг цілий день пробути наодинці, а тут людський вир оточував його.