Минула майже хвилина. Ніхто не відчиняв, і Грицеві нараз захотілося втекти. Відступив навіть від дверей, та згадав пронизливі очі людини з голим черепом і подзвонив ще раз. Мало не одразу почув за дверима швидкі кроки й переклав у ліву руку теку з паперами.

Клацнули замки, задзеленчав ланцюжок, і директор відчинив двері, знехтувавши сестриними порадами. Запитально втупився в юнака, що ніяково переступав з ноги на ногу, затиснувши під пахвою зав'язану шнурками дешевеньку картонну теку.

Висловський перебував у поганому настрої. Але юнак дивився на нього так прохально й збентежено, що він пом'якшав і запитав мало не доброзичливо:

— Ви в якій справі? Слухаю.

— Рацпропозиція в мене, — прохально мовив Гриць. — Хотів би з вами порадитись.

— У мене визначені години прийому, і ви могли дізнатися…

— Маю таку важливу справу, що чекати тиждень…

Директор подивився на Гриця з цікавістю. Відступив, пропускаючи до передпокою.

— Прошу, товаришу, — мовив зовсім доброзичливо. — Як ваше прізвище?

— Іванців. — Гриць не крився, бо все одно відступу не було.

— Прошу, товаришу Іванців.

Гриць відступив на крок, дивлячись, як директор, повернувшись до нього спиною, замикає двері. Інстинктивно потягнувся за пістолетом, та піджак був застебнутий, ліва рука зайнята текою, до того ж пальці чомусь тремтіли й ніяк не могли намацати ґудзик.

А Висловський уже впорався з замками й показував рукою на двері праворуч.

— Прошу вас, шановний товаришу, до кабінету.

Оці слова — «шановний товаришу», мовлені без жодного негативного підтексту, чомусь розізлили Гриця й додали йому рішучості.

Він переступив поріг кабінету впевнено, навіть урочисто, відчувши поміж лопатками приємний морозець, який виникає в хвилини найбільшого напруження.

— Що там у вас?

Гриць зблід і відступив — директор простягував руку і вказував на кишеню піджака, де лежав пістолет. І як він міг помітити його?