Знову Андрієві на мить зробилося боязко, але дівчина трималася за його лікоть міцно. Впіймавши на собі кинутий покрадьки Андріїв погляд, Віра легко потиснула хлопцеві руку, — вона була розумна й тямуща, його кохана…

Білетер посадив їх у четвертому ряду, сказати б, мало не на покуті, колись Андрій був у Луцькому театрі, сидів у передостанньому ряду на балконі, а тут — у партері.

Після першої дії Віра пішла гримуватися, й уся друга дія була для Андрія зіпсована, він ледь розумів, що діється на сцені, а в антракті навіть не виходив у фойє. Нарешті важка завіса розсунулася, і Андрій розгубився: стільки дівчат на сцені, в яскравих українських костюмах, вродливих, а Віри серед них не видно.

Андрій знав, що й Віра на сцені, шукав її очима й ніяк не міг знайти.

Дівчата почали танцювати, й лише тоді Андрій упізнав Віру, навіть перехопив її погляд і тільки йому адресовану усмішку. Відразу зала й глядачі ніби перестали для нього існувати, здавалося, він був з Вірою наодинці, й зараз вона спуститься зі сцени, підійде до нього — і це ні в кого не викличе подиву…

Після вистави Андрій дочекався Віри біля бокового службового виходу.

Дощ припинився, та кам'яні тротуари були ще мокрі, й у них відсвічували поодинокі ліхтарі. Андрій ішов поруч Віри, дивлячись, як його тінь то випереджає, то відстає рід нього. Знав: Віра чекає, що скаже він про виставу, та не знаходив значущих слів, і все ж, розуміючи, що треба було щось сказати, промимрив розгублено:

— Ти грала чудово!

Віра взяла його за руку й запитала наче не до ладу:

— Ти бачився з Бутурлаком?

Андрій зазирнув їй у вічі. Дівчина похитала головою.

— Не треба, Андрійку. Хіба це гра?

— Але ж…

— Не треба. Як Бутурлак?