Певно, вона мала рацію, і Андрій погодився з нею.

— Володимир Гаврилович у відрядженні, — пояснив. — Десь у районі. Кажуть, днями повернеться.

— Він кілька разів дзвонив мені, обіцявся прийти на виставу, однак не дотримав слова.

— Робота…

— Все одно міг прийти.

— Писав мені, що рідко буває в місті. Усе з бандами воює.

Віра зітхнула.

— Скоро їх не буде.

— А в нас у сусідньому селі ще кількох активістів.

— На що вони сподіваються?

— А-а… — махнув рукою Андрій. — Вони нас ненавидять, їм усе наше — смерть. Ось у спину й стріляють. Так, як Коршун.

— Нам у театр листи надсилають. Пишуть, коли радянські п'єси гратимемо, наплачемося.

— Пусте. Їх жменька залишилась. Я так думаю: хто несвідомо в ліс пішов, давно вже зброю кинув. Есбісти не здаються, а в них руки в крові, нема куди подітися.

— Хай їм грець, — безжурно хитнула головою Віра. — Вітай Пилипа, ми вже прийшли. Оце наш гуртожиток.

Андрій несміливо пригорнув її, Віра гаряче дихнула йому в обличчя, та одразу вивільнилася й задріботіла до брами. Зупинилася на сходах, помахала Андрієві, і той пішов, не здогадуючись, що Віра стоїть біля самісіньких дверей і дивиться йому вслід.

А він ішов і згадував те літо сорок п'ятого року, коли вперше побачив Віру.

Було це в лісовому селі Острожанах на Волині. У Віри померла мати, і батько — полковник, дивізію якого перекидали на Далекий Схід, забрав дочку з дитбудинку й залишив тут у бабусі.

Те літо видалося в Острожанах тривожним. Навколо села блукала бандерівська банда Коршуна. Голові сільради Демчуку, лейтенантові Бутурлаку, який після поранення перебував у Острожанах, стало відомо, що Коршун вночі збирається напасти на села. Чоловіків в Острожанах майже не було — ще не повернулися з фронту, і лейтенант Бутурлак дав згоду на те, щоб двоє підлітків — Андрій і Пилип — узяли участь в обороні села.