— «Еміль, або Про виховання», — сумно вимовляє жінка, гасить у попільниці сигарету й, прикро зітхнувши, підводиться. — Бідолашний Руссо! Та що вдієш… То ходімо, чого ж сидите?

Так ми спільними зусиллями беремось іще за одну справу. За півгодини на столі в холі з'являється щось схоже на холодну закуску: ковбаси, варене курча, рибні консерви і салат. Нестачу їжі якоюсь мірою врізноманітнюють численні пляшки.

Як уже я казав, праця зближує людей. За вечерею ми невимушено розмовляємо про те, про се. З притаманною жіноцтву цікавістю запитує здебільшого Франсуаз, а я задовольняюся відповідями. За шість місяців я набув у цьому певного досвіду, цілком достатнього, аби зрозуміти, що запитання чорнявої, начебто байдужі і на перший погляд зовсім безневинні й щирі, ставляться з метою довідатись про моє минуле, сьогоднішнє і, наскільки це можливо, про майбутнє. Я її, звісно, дурю, імпровізуючи зі сміливістю й легковажністю людини, яка не прагне, щоб їй вірили.

Після однієї такої довгої й вигадливої історії Франсуаз утомленим жестом зупиняє мене:

— Досить. Тепер я маю деяке уявлення про вас. Ви, звичайно, безбожно брешете, забуваючи, що навіть коли людина бреше, в неї іноді прохоплюється правда. Тож краще приступаймо до кави.

Я скоряюсь їй і виходжу на кухню. Жінка йде за мною, стежить за моїми діями. Не зайва обачність, оскільки за своє життя я рідко пив каву і ніколи не готував її. На кухні я знаходжу чималий запас розчинної кави й кави в зернах. Яскраві етикетки розчинної кави викликають у мене більше довіри. Я висипаю в каструлю цілу банку кави, добавляю на око цукру, потім наливаю холодної води і ставлю все це на електроплитку.

Незважаючи на мій рішучий вигляд, мета якого — викликати довіру, Франсуаз заклала руки за спину і скептично спостерігає за моїми діями.

— Бідолашний мій друже, вам бракує не лише виховання, а й глузду, — каже вона, хапаючи посудину і виливаючи з неї все в умивальник. Потім береться за каву сама.