— Очевидно, так їм здавалось. Проте я вам уже казав, що не збираюсь удавати з себе героя. Я жив так, як мені хотілося, і говорив те, що думав. І тільки. Бо не бажав, щоб будували соціалізм моїм горбом…

Я намилив голову й знову став під душ. Тільки-но встиг змити піну, як чую нове запитання полковника:

— Ваш батько був, здається, книгарем?

— Книговидавцем, — поправляю я, трохи ображений. — Між іншим, видавав і твори англійської літератури…

— Я — американець, — сухо уточнює Дуглас.

— І американської теж: «Віднесені вихором», «Містер Бербіт», «Американська трагедія»…

— Цікаво, — зовсім байдуже буркоче полковник. — Однак не зловживайте купанням. Віднині ви матимете можливість купатися, коли вам заманеться. З того боку є гардероб із костюмами й білизною. Приміряйте ось цей, гадаю, вам підійде… От і чудово… Ще трохи віскі?

Я відчуваю чистоту свого тіла, і це п'янить мене. Так само, як і дотик чистої прохолодної білизни. Костюм сидить на мені так, наче шитий для мене. Черевики трохи завеликі, але це краще, ніж малі.

— Ви не голодний? Я, наприклад, страшенно хочу їсти.

Знову карколомна поїздка на «шевроле», фасади будинків, що схиляються над нами при поворотах, гуркіт мотора на підвищеній швидкості й різке гальмування під величезним неоновим написом: «Копакабана».

Обличчя Дугласа зникає у сигаретному диму, а я намагаюся звільнитись од легкого запаморочення і збагнути зміст слів, що їх вимовляє полковник:

— Я забув вам сказати, що я полковник розвідки, а не піхоти…

— Хіба не однаково… — процідив я крізь зуби, великодушно махаючи рукою, і наливаю в келих шампанського, намагаючись міцно тримати пляшку.

— Не зовсім однаково. Бо коли б я був полковником піхоти, то не зміг би вам допомогти, а так можу вас запросити працювати на нас.

— Я ладен працювати й на дідька, — не дуже тактовно заявляю. — Працюватиму на кого завгодно, аби тільки мене не вертали назад у Болгарію й не кидали знову до в'язниці.