– Залишається дві з половиною хвилини, – мовив капітан. – Доповідайте про готовність.

– Готовий! – сказав Карранса, завмерши біля пульту управління.

– Готовий! – доповів Стафо, не відриваючи погляду од свого штурманського екрана.

– Готовий, – пробасував Іван Скала, гравіст, людина з «залізними нервами», як називали його товариші.

– Готовий, – відгукнувся телерадист Ліно Вара, відкинувши з лоба непокірний юнацький чуб.

Петро Брагін востаннє глянув на шкалу спідометра, Клята оранжева крапка змістилась уже так далеко, що між нею й вертикаллю вільно лягли б дві долоні.

– Ввімкнути дюзи! – скомандував капітан, і Карранса повернув до краю рукоятку потужностей.

Густа хвиля ваги навалилась на людей, наливаючи свинцем кінцівки, притискаючи до спинки протиперевантажного крісла. На автоматично ввімкнутому екрані огляду перед капітаном виник стрімкий силует «Ренати». З усіх її дюз вилітало сліпуче полум’я, язики якого тягнулись на багато десятків кілометрів. Кущики антен кругового спостереження на боках і на носі «Ренати» рівномірно обертались, посилаючи зображення на екрани головної рубки. Все було як звичайно. Незвичайним було лише одне: загальна потужність двигунів зовсім не відповідала фактичній силі ваги. При такій потужності у випадку вільного руху ракети людей буквально втиснуло б в спинки крісел. Прискорення повинно було скласти величину щось коло 5 «ж», а тим часом стрілка прискорення показувала ледве 1,9. Здавалось, хтось прив’язав ззаду до «Ренати» мотузку й утримує зореліт. Петро Брагін не відривав очей од оранжевої плями. Хвилини минати так довго, що, здавалось, час застиг.

Оранжева пляма рушила в далекий шлях до чорної вертикальної нитки. Вона повзла так повільно, що хотілося підштовхнути її.

Минуло півгодини, і прискорення почало слабнути. Кожен в рубці відчував невимовне полегшення. Але це не порадувало людей: адже це означало, що «Рената» міцно прикована до чогось невідомого, і це невідоме чіпко утримує її в своїх смертоносних обіймах…