Юрба зімкнулася навколо Клаотлани, підступила стіною до Діавари. Чаділи в сутінках багаття, наливалися прозорими жаринами зорі в небі, випливав над океаном веселий місяць.

Діавара відступав до халупи, прикриваючи собою жінку з дитям. Неухильно за ними повзла юрба. Так вони мовчки дійшли до скелі. Внизу хлюпала хвиля, граючи фосфоричними іскрами, на плесі океану мерехтіла срібна дорога.

Діавара у відчаї підняв руки до зірок, гнівно закричав:

— Еге-гей, небо! Еге-гей, сили бурі й помсти! Еге-гей, духи справедливості! Кличу я вас!

— Безумець! — заревів Клаотлана. — На кого викликаєш сили помсти?

— Смерть йому! — підхопила юрба, ще тісніше обступаючи приречених.

Та в цю мить всіх вразив, ніби громом, лункий окрик:

— Зупиніться! Ім’ям священного Сонця, зупиніться! Юрба змішалася. Всі оглянулись. Тривожний шепіт покотився між людьми:

— Жрець! Жрець Сонця! Жрець Вогню…

— Дивись, дивись, Діаваро! — вражено промовила Анура. — Тіанака почула мою молитву. Це служитель Сонця!

Справді, до юрби наближався жрець. Він виник несподівано з пітьми, ввійшов у коло вогнів і зупинився, грізно оглядаючи людей.

Очі його палали, мов блискавиці, густі чорні брови хмарами зійшлися на переніссі, високе чоло порізали зморшки, довга сива борода спадала на могутні груди. Плечі його покривала шкіра мускусного бика — знак жерців Сонця. Люди, вражені, завмерли, схилилися в поклоні покори. Клаотлана щось хотів пояснити, але жрець, піднявши владно руку, обірвав його мову:

— Все чув! Ви готувалися здійснити злочинну справу. Дитина присвячена Вогню! Вона посланець Сонця! Бережіться прогнівити Великого Батька, який поси лає вам рятунок. Діаваро, Ануро! Завтра, на світанку, присвячу дитину Сонцю!

ВАЙВАСВАТА

На другий день, рано-вранці, жрець знову з’явився біля притулку Діавари. Він невідомо де ночував, не знати що їв. Од сніданку відмовився, нічого не говорив, тільки жестом показав на дитину.