— Люди тут нужденні, лагідні, побожні, у переважній більшості дуже скромні у своїх прагненнях. Правда, трапляється, іноді дружина підсипле чоловікові до кави чайну ложку отрути… Наша кава теж має якийсь дивний присмак. — О'Брайн засміявся і насварився на Лайн вказівним пальцем. — Трапляється також різанина й інші такі жертви. Але це нікого не вибиває з колії звичайного життя. Щось мені недобре, — несподівано мовив він.

Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки — йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.

«Прикидається?» — подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.

З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.

Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:

— Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?

Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.

— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.

Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.

Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.

— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.

— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.

— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.

— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.