— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!

— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.

— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?

— Так.

— Чому?

— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.

— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?

— Ні.

— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.

Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.

Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.

Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.

Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.

— Куди веде ця дорога? — Девітт обернувся до Лайн та інспектора.

— До Чезвіка, — відповіла Лайн. — Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.

Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.

— Що, коли це зробила сама Лайн? — раптом сказав О'Брайн.

Така думка не полишала і Девітта.

— Але навіщо це їй? Важко пояснити.

О'Брайн кивнув головою.

— Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.

— Я не п'ю.

— Ти ба! — здивувався О'Брайн. — Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?