Кілька хвилин ззовні не долітало жодного звуку. Раптом з-під площини, на яку спирався підземохід, вирвалося полум'я. Це запрацював термоядерний бур.

Потім долинув гуркіт. Лена поморщилась і затулила вуха — вона ніяк не могла звикнути до цього шуму, хоча й не вперше проводжала Вадима.

Із сопла двигуна вилетів стовп куряви, здійнявся на висоту восьмисот метрів, і там утворилася темна велика хмара. Ніс підземохода почав повільно входити в землю — так розжарений стрижень занурюється у віск.

Минуло кілька секунд, і полум'я сховалося в землі. Зате струмінь куряви, що бив із сопла, розжарився спочатку до малинового свічення, потім до жовтогарячого, нарешті, став сліпучо-білий, прямолінійний, як промінь світла. Він не поступався своїм блиском газовому струменю, що вилітає із дюз ракетоплана, з тією лише різницею, що у космічного корабля, який вирушає в дорогу, промінь світла падає до землі, прощаючись із суходолом, а тут — розчиняється в небі, востаннє пронизуючи повітряний простір.

Прожектори згасли, в них не було потреби. Навколо стало так видно, що можна було б вільно читати книгу. Виступили з темряви гірські відроги, заблискотіло озеро неподалік майданчика. Хмара куряви засріблилась, яскравіше позначилася на фоні нічного неба. В лісі занепокоїлися птахи. Самотні електромобілі, що проїздили по шосе, вимкнули освітлення.

Дванадцять чоловік у кабіні підйомника опустили на очі захисні окуляри. Вони мовчки спостерігали, як повільно щезає в землі підземохід. Швидкість його руху була невелика — всього з півметра на секунду. Але тим, хто проводжав, здавалося, ніби машина рухається набагато швидше.

Через дві хвилини після ввімкнення двигуна ПВ-313 зник під гранітною поверхнею майданчика.

Тьмяніла хмара куряви, згасало світло.

Ніч знову опустилася над потривоженим лісом, над горами. Проводжаючі роз'їхались. Але ще півтори години на кутових вежах світилися червоні сигнали. Вони попереджали, що наближатися до отвору, залишеного підземоходом, небезпечно. Термоядерний бур зробив граніт радіоактивним.