— Щасливої дороги, Вадиме, — шепотіла Лена, — щасливої дороги, любий.

По дорозі додому вона вела електромобіль на граничній швидкості. Вихоплені світлом фар із темряви, миготіли поблизу дерева.

Раптом у небі з'явилася вузька й пряма вогняна смужка. Перекреслюючи Молочний Шлях, вона тягнулась до зеніту.

Лена різко загальмувала машину, вийшла на шлях і, закинувши голову, стежила за смужкою. Незабаром до її слуху долинув віддалений гуркіт — черговий ракетоплан полетів у космічні далі.

Смужка давно загубилася серед зірок, а Лена все ще стояла й прислухалася. Їй здавалося, що вона відчуває, як вібрує грунт під її ногами — це ПВ-313 заглиблювався в надра землі.

Підземохід рухався вертикально вниз. Гіроскопічні автомати забезпечували йому курс точно по радіусу землі. Швидкість зростала, якщо на шляху зустрічалися м'які вапняки чи сланцеві породи, зменшувалась, якщо знов починався граніт, але в середньому становила півметра на секунду.

Вогняний смерч перетворював шар речовини, крізь яку проходив бур, у найдрібніший пил. Через систему всмоктувальних патрубків, котрі розмістилися поміж внутрішньою та зовнішньою обшивками корпусу, пил надходив до термоядерних камер підігрівання. Там під дією високої температури він обертався на пару, а потім з великою швидкістю вилітав через дюзи. Робота камер підігрівання в принципі нічим не відрізнялася від роботи камер згорання на перших гасових реактивних двигунах.

Від стін колодязя, утвореного підземоходом, відривалися брили граніту, обвалювалися лавини каміння й піску. Порода, підтримувана потужним тиском газового струменя, плавилася, спікалася й утворювала пробки, які надійно затуляли залишений кораблем прохід.

Двигун знаходився у верхній (хвостовій) частині підземохода. Нижче містилася силова апаратура з термоядерними джерелами живлення та системою автоматики.