— Льотчик! Капітан! Живий?

— Ворушишся?

— Вишкрібайся з цієї мишоловки!

— Стрибай до нас!

— Та він розіпнутий, як Ісус Христос!

— Ми апарати, а він — в апаратурі!

— Номенклатура в апаратурі!

— Апаратура — халтура! Бий, хлопці!

— Трощи!

— Ну як, льотчику, вже тебе пускає?

— Та вже, — сказав Чуйко, підводячись з свого майже інопланетного ложа.

— Гопки можеш вдарити?

— Чом би й ні? — засміявся Чуйко і справді пішов навприсядки.

Визволителі подивовано відступили.

— Лежав, а руки й ноги як на гвинтах?

— Тебе що, капітане, доктор Аля на секретних уколах тримала?

— Як це ти вберігся від маразмування?

— А зарядка космонавтів? — засміявся Чуйко. — Це ж вам не хер собачий?

— Та не хер!

— А як тебе звати, льотчику?

— Чуйко, — сказав Василь. — Чуйко, і все. Де мені обмундируватись? Є тут таке місце?

— Та тут все є. Навіть клітка для африканського слона!

— І барліг для бегемотів! Го-го-го!

— А біде з золотими кранами для доктора Алі? Забув?

— Го-го! Може, то для самого генерала Сосина!

Їх було багато, і вони знали, мабуть, усе, а Чуйко не знав нічого, бо майже цілий рік жорсткої ізоляції, і тільки шелестіння ласкавого голосу доктора Алі, яка обіцяла зцілення, райські сади, блаженство і екстаз.

А який же красивий був Василь! Різьблений ніс, різьблені губи, сині очі під чорними бровами, кругла міцна голова, мовби виліплена для бронзового пам'ятника, круті плечі, замашна постать. Всі Чуйки в їхньому селі були красиві, і на їхній куток завжди ласо позирали і женихи, і невісти з усіх інших кутків Лихівки.

Сюди Василя привезли після нещасного випадку в польоті. Доктор Аля казала, що це госпіталь, і все обіцяла Чуйкові, а він вірив, бо й що мав робити. Зрідка приходив з доктором Алею начальник госпіталю, однорукий, одноокий, голова як макітра, голос — притлумлений писк, клацав міцними кігтями по тумблерах, пробував жартувати: «Орлята учатся летать. Що? Га-га-га!»