— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.

Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.

Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.

— За що ти його?

Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.

— А тобі що до того?

Юра дав довідку:

— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.

— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.

— Вітька сильніший.

— Сильніший той, хто сміливіший.

— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.

Вітька бавився фінкою.

— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.

«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.

— Сховай ніж!

— Так і сховав…

Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.

Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.

Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.